КІЦМАНЬ 600

 У серпні цього року ми будемо відзначати 20-ліття Незалежності України. Важко повірити, що вже минуло стільки років нашій самостійній державі. Люди, яким сьогодні сорок, п’ятдесят і більше, добре пам’ятають ті романтичні події, які, однак, супроводжувалися гострим протистоянням двох ідеологій, двох світоглядів, двох поглядів на майбутнє своєї Вітчизни. І як би комусь не хотілося змалювати ідилічну картину, ніби незалежність „упала нам з неба”, усе ж за неї твердо стояли люди в усіх куточках України, в тому числі й на Кіцманщині. Про це з кореспондентом „Вільного життя” розмовляє один із учасників тих подій, житель м.Кіцманя Орест МАКИДОН.

Влада не хотіла здаватися

— Мені приємно, що в той час, разом з іншими, і я не відсиджувався у затінку, а також дещо робив для прискорення цього процесу.

Пригадую, в 1990 році були вибори до Верховних Рад ще існуючого тоді СРСР, Української РСР та до органів місцевого самоврядування. Компартійна еліта була приголомшена тим, що вперше за всі попередні роки кандидатами в депутати вже висувалися не тільки її представники, але й претенденти від демократичних сил, які почали відкрито про себе заявляти. Щойно прийнятий Закон про вибори вже передбачав висунення кандидатів „за місцем проживання”, якщо таке висунення відбудеться на зборах громадян за участю не менше як 300 осіб. Ми вирішили скористатися цим правом і висунути кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР авторитетного мешканця райцентру, колишнього військового і свідомого українського патріота Івана Моргоча. Залишалося провести збори громадян. Однак влада робила все можливе, щоб їх зірвати. Підмовляли людей не йти на збори, здирали наші оголошення, вели паралельну реєстрацію учасників, щоб переконатися, чи наші збори правомочні. Та все ж ми зуміли зібрати 300 виборців і збори відбулися.

— Вам, я знаю, довелося головувати на тих зборах. Як вони проходили?

— Так, я добре пам’ятаю, з якою одностайністю люди підтримали демократичного висуванця. Однак влада не збиралася здаватися без бою, тому терміново висунули на тих зборах і своїх кандидатів. Одним із них до союзного парламенту був тодішній перший секретар Сторожинецького райкому КПУ Віктор Жук, адже наш район і Сторожинецький входили до одного виборчого округу.

Були й інші їхні висуванці. Всього одному нашому кандидатові-демократу протистояли троє комуністів високопосадовців. Людей усіляко залякували, змушуючи їх не голосувати за демократа. Не обійшлося, звичайно, й без фальсифікацій під час виборів. Тому при підрахунку голосів виявилося, що перемогу отримав Жук, який потім у Верховній Раді увійшов до сумнозвісної групи „239”, яка об’єднувала агресивно настроєних комуністів.

— А як відбувалися вибори до місцевих рад?

— Про це також можна багато говорити. Але досить сказати, що виборчі комісії було призначено радами. Вони першими знали гідних кандидатів від демократичних сил, а тому ставили їм таких суперників, як, скажімо, керівників підприємств, котрі обіцяли і дорогу, і світло, роздавали інші обіцянки, яких сьогодні немає. Але виборці не вірили їх словам і у більшості випадків голосували за демократів. Зокрема, в Кіцмані до обласної ради було обрано Миколу Подільчука, до районної — Миколу Семененка, який переміг тодішнього начальника КДБ. А в міській раді взагалі було більше наших представників, ніж від комуністів. Тому у нас з’явилася можливість прийняти нечувані на той час рішення. Наприклад, про знесення у Кіцмані (чи не вперше в області!) пам’ятника Леніну. А тодішній представник районної влади Віктор Штефанич тут же організував виконання цього рішення.

Пізніше цим же складом Кіцманської міської ради, в якій я був головою комісії з благоустрою, за нашою рекомендацією було перейменовано ряд вулиць, що носили імена комуністичних ідолів.

Вийшов із КПРС, у якій перебував 20 років

— Пригадується, у той час у Кіцмані навіть був створений демократичний депутатський клуб.

— Тоді про такі об’єднання, як коаліція, ще ніхто не говорив. От ми і вирішили — знову ж таки першими на Буковині — об’єднати депутатів-демократів усіх рівнів. На засіданнях депутатського клубу обговорювалися питання, які потім пропонувалися для розгляду на сесіях міської, районної, обласної рад. Ми радилися один з одним, слухали пропозиції, обмінювалися міркуваннями та інформацією з різних проблем.

— Депутатський клуб це було об’єднання, альтернативне до групи компартійців. Але ж і ви теж були комуністом...

— Найпам’ятнішим для мене днем є 18 травня 1990 року. Тоді я прилюдно вийшов з КПРС, у рядах якої перебував понад два десятиліття. Це був тоді нечуваний крок. Однак я зрозумів, що КПРС — це партія не для народу, а для самих партфункціонерів, для апарату. Про це я відкрито написав у тодішній газеті „Радянське життя” у статті „Партія — для апарату”.

Але повернімося до депутатського клубу. Ця неформальна громадська структура показала, що демократичні сили тільки тоді можуть чогось досягти, коли вони діють разом.

Як і сьогодні, так і 20 років тому влада всіляко намагалася роз’єднати демократичний рух. Адже на той час у нас уже були створені перші політичні організації. Зокрема, районний провід Народного Руху України, що в серпні 1990 року вже об’єднував 137 членів. НРУ тоді очолював у районі житель с.Брусниця Микола Гриндей.

Існувала районна організація Української Республіканської партії, яка також була утворена в 1990 році. І керував нею Сергій Вершигора з Мамаївців. Вона налічувала 63 члени УРП.

У грудні цього ж року почала діяти районна організація Демократичної партії України. Вона об’єднувала 30 членів і очолював її валявський демократ Василь Ісар.

Активно діяла районна організація товариства „Просвіта”, головою якої у той час був Микола Семененко.

А ще ж була районна організація товариства політв’язнів і репресованих. Вона створена на установчій конференції 10 червня 1992 року, а очолював її палкий український патріот, учитель-пенсіонер з Кліводина Роман Татарин.

От ми зібралися всі разом і вирішили створити громадсько-політичне об’єднання „Злагода”. А оскільки я на той час був по суті безпартійний, то очолювати це об’єднання довірили мені.

Об’єднавшись, демократи активно висловлювали свою позицію з приводу тих процесів, які відбувалися в державі. З ініціативи „Злагоди” проводилися збори громадян Кіцманщини з питань всеукраїнського референдуму про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Адже влада тоді була фактично ще комуністична, яка за допомогою так званої „групи 239” все робила на догоду північному сусідові.

Особливо було видно політичний дерибан на місцях. Особи, які були при владі, різними способами намагалися збагатитися, у той час, коли інші ледь виживали, адже наші українські купони почали рости до мільйонних розмірів. Дехто з тодішніх керівників, маючи доступ до фінансових структур, брав великі кредити, які потім після знецінення віддавали із заробітної плати одного дня.

„Злагода” організовувала мітинги демократичних сил, на яких було засуджено зловживання з боку службових осіб. Однією із наших протестних акцій було пікетування райвиконкому з вимогами відставки районного керівництва. У статті „На терезах довір’я” ваша газета тоді писала: „Такого в Кіцмані ще не було, це точно. Принаймні за весь період після 1940-го року”.

Відродити Божий храм було дуже важко

— Незалежність дала можливість відродити духовність, просвіту. Саме на початку 90-х років минулого століття постав з руїн і центральний кіцманський православний храм.

— Старше покоління пам’ятає, як комуністичний режим знищував у районі церкви. Не обминула ця пошесть і центральний храм району — Кіцманську Свято-Миколаївську церкву. Її було закрито під тим приводом, що її дзвони нібито заважають партфункціонерам працювати. Спочатку у церковному приміщенні розмістили меблевий магазин. А потім церкву обмурували з усіх сторін і влаштували у ній універмаг, гастроном і... ресторан. Цей комплекс діяв аж до 1990 року.

А протягом 1991-1992 років демократичні сили почали рішучу боротьбу за повернення церкви громаді міста. Очолила цей рух Республіканська партія України. Лідерами у цьому нелегкому процесі були Орест Моргоч, Микола Тодорович, Павло Гаврилюк, Василь Апостолюк, Василь Руснак та інші.

Повернути церковне приміщення громаді було дуже складно, адже церква була вбудована в єдиний торговий комплекс, який був спільною власністю пайовиків споживчої кооперації і його залишкова балансова вартість на той час складала 400 тисяч ще радянських рублів.

Але дякуючи своїй згуртованості навколо вищезгаданих лідерів, кіцманчани зуміли добитися звільнення Божого храму від добудови. На вимогу великої кількості людей, влада вирішила провести збори пайовиків, щоб отримати згоду на списання з балансу вартість цієї споруди.

Мені як тодішньому депутату міської ради довелося виступати на тому форумі, доказувати його делегатам доцільність такого списання.

Після того, як було прийняте позитивне рішення, всі інші біди постали ще гостріше. Демонтувати капітальну споруду універмагу виявилися не так просто, адже вона була зроблена за всіма правилами будівельних вимог. Особливо важко було розбирати колони, балки. Вручну це не зробиш. Велику допомогу нам надав наш земляк Юрій Іванович Гаврилюк, на жаль, уже покійний, який на той час працював головою облагробуду. В розбиранні цієї споруди також брала участь ПМК-311, керівником якої є Володимир Ілліч Карвацький.

Після того, як основна будівля була розібрана, за пропозицією О.М.Моргоча було залишено чотири колони для побудови нової дзвіниці. Ці колони сьогодні — єдине, що зосталося біля церкви від колишнього універмагу.

Пам’ятаю, як дружно працювали люди на відродженні храму. Робота була організована клаками, у яких брали участь багато кіцманчан від старих до молодих. Вручну доводилося виносити брили бетону з основного приміщення храму.

А коли уже працювали майстри, то віруючі по черзі готували обіди.

Після того, як центральна церква в місті була відремонтована, почалися нові біди: її хотіла захопити парафія Московського патріархату. Але це вже інша історія.

Люди ще пам’ятали репресії

— Все це вже стало спогадами. Через кілька місяців ми будемо відзначати 20-річчя нашої незалежності. Виросло ціле покоління, яке не знає іншої держави. А тоді, в 1991 році, що відчувалося?

— Після того, як 24 серпня був проголошений Акт про незалежність України, його ще належало підтвердити на Всеукраїнському референдумі, який було призначено на перше грудня. Одночасно мали обрати першого Президента нашої незалежної України.

Ми всі надзвичайно хвилювалися, адже це було серйозним випробуванням для кожного з нас, для всього народу, для української нації, яка в умовах СРСР була майже знищена. Люди ще побоювалися відверто висловлювати свої думки, пам’ятаючи жорсткі репресії комуністичної влади до кожного, хто коли-небудь бодай заїкнувся про самостійність України.

На засіданні „Депутатського клубу” було вирішено розгорнути інформаційну підготовку населення. Отож Микола Подільчук, як обранець до обласної ради, виступив у „Радянському житті” зі статтею „Незрозуміле затишшя”, а мій виступ мав назву „Зробімо свій вибір”. Був цілий ряд інших публікацій. Усі вони роз’яснювали людям, що таке незалежність і закликали голосувати за це. Одночасно ми закликали обрати Президентом України В’ячеслава Чорновола. Отже, в тому, що цей легендарний лідер української нації набрав по Україні 25 відсотків голосів на перших президентських виборах, є й часточка наших потуг. Шкода, що його тоді не обрали Президентом — Україна сьогодні мала б зовсім інше життя.

Не звернемо з обраного шляху

— Історія не твориться на замовлення, тому маємо те, що маємо, як любив говорити перший Президент незалежної України Леонід Кравчук. Які уроки можна винести із цих нелегко пройдених двадцяти років?

— Найбільша біда для України — це непослідовність, продажність політиків усіх рівнів. Я пам’ятаю, на початку 2004 року ми проводили акції „Україна — без Кучми”. Нас тоді цькували, фотографували прихованими камерами. А коли ситуація змінилася, багато з тих, хто ще недавно носив у собі гасло „Хай живе Радянська Україна”, почав вигукувати: „ТАК! Ющенко!” і згодом таки опинився у помаранчевій владі. Та не на довго. Після президентських виборів 2010 року, коли до влади прийшов Янукович, вони повиходили з „опозиційних” партій і швиденько пристали до провладних.

Прикро, звичайно, що зустрічаємо 20-річчя Незалежності підвищенням цін і тарифів, поглибленням розколу між православними віруючими, що в Кіцмані є вулиці Червоноармійська, ім.Кутузова, ім.Суворова...  А досі нема імені Романа Шухевича, імені Степана Бандери, інших національних героїв.

Але все ж таки, якщо пригадати як ми починали, то поступ наш відчутний. Змінилося не тільки наше життя — ми всі стали зовсім іншими. Вільними, розкутими, з вірою у себе. Ці зміни неминучі і в подальшому.

Ми вже не звернемо з обраного шляху, як би це комусь не марилося. Бо така наша доля: іти вперед, падати, вставати і знову йти. Йти наполегливо, вперто — через терня до зірок.

Розмову вів Мирослав КУЄК.