КІЦМАНЬ 600

Ідея ця народилася років з десять тому і першим її подав світлої пам’яті Євген Іванович Снятинчук, тодішній викладач Кіцманського державного аграрного технікуму. Одного зимового дня ми зустрілися з ним на вулиці у центрі міста і, як то завжди бувало, стали ділитися міркуваннями про наше сьогодення. „Я думаю, у Кіцмані варто би встановити пам’ятник Тарасові Шевченку”, — сказав він тоді. Я відразу ухопився за цю дуже слушну думку і вже скоро ми мали однодумців. Одними з перших нас підтримали відомий кіцманський краєзнавець Ростислав Дуб, палкий український патріот, заслужений лікар України, незабутній Дмитро Кульчинський, член Спілки архітекторів України Ярослав Котелко та інші. І ми як представники громадськості міста звернулися до міської ради із заявою про надання дозволу спорудити у райцентрі пам’ятник Великому Кобзареві.

Пізніше нам ще не раз доводилося звертатися до міської влади, поки дочекалися позитивного рішення. Бо розгляд нашої заяви чомусь відкладався від виконкому до виконкому, від сесії до сесії.

Але минали місяці, роки, у місті змінилася влада. А практична справа з побудовою пам’ятника Т.Г.Шевченку з місця ніяк не рушала.

А тим часом, після кучмівського „демократичного тоталітаризму”, у районі нарешті відродилася „Просвіта”, очолити яку зголосився Георгій Кривого. От ми вирішили далі діяти вже під егідою цього Всеукраїнського товариства, яке, до речі, носить ім’я Кобзаря.

Завершувався 2005 рік. Щоб якось підштовхнути до здійснення нашого задуму, що тоді уже начебто дістав і підтримку влади, ми вирішили під час Різдвяних свят організувати благодійні колядування.

Для участі у цій акції запрошували багатьох людей, кому, як сподівалися, дороге ім’я Тараса Шевченка. Але коли надвечір сьомого січня 2006 року я підійшов до пам’ятника Володимирові Івасюку, де мала зібратися наша ватага, там були лише Іван Гулей та Йосип Палятинський.

Вже хотіли розходитися. Та згодом підійшов Георгій Кривого, за ним — Орест Клайник. Нас уже стало п’ятеро. Гулей і Клайник зателефонували додому і покликали на підмогу своїх дружин. І ми вирушили до людей, яких знали як національно свідомих громадян України.

Не обминули, звичайно, Дмитра Фундюра, Василя Лоюка, Сидора Дмитрюка, Миколу Подільчука. Коли колядували у художника Василя Олійника, його дружина Марія приєдналася до нашого гурту і нам стало веселіше і легше.

Того вечора обійшли з півтора десятка хат. Люди, дізнавшись про мету нашого колядування, охоче жертвували хто скільки міг. В одній хаті молодих господарів не було вдома, але старенька бабуся, що залишилася на газді, не захотіла відпускати нас ні з чим. Винесла зі своєї пенсії п’ять гривень та ще кілька асигнацій по одній і дві гривні — на святу справу, як вона сказала.

Ходили ми колядувати й наступного вечора. Тепер нам допомагали працівники культури, яких організував Василь Григорович Мельницький.

Деякі люди, які дізналися про наше колядування, а ми в них не були, самі приносили свої пожертви. Таким чином було зібрано 1572 гривні.

З цими грішми щось треба було робити і тоді міська рада відкрила спеціальний рахунок:

ОДЕРЖУВАЧ: Кіцманська міська рада,

код 04062127 МФО 856135,

ГУДКУ в Чернівецькій області,

р/р 35428019001253,

на спорудження пам’ятника Т.Шевченку,

КФК 250404.

Дізнавшись, що в Кіцмані громада хоче збудувати пам’ятник батькові Тарасу, почали надсилати свої пожертви національно свідомі люди з усього району.

Було утворено громадський комітет зі спорудження пам’ятника, який очолив Орест Клайник.

Справа таки зрушила з місця. Міська влада замовила проект майбутнього пам’ятника. Відомі митці зі Львова архітектор Віктор Ткач та скульптор Роман Романович виготовили необхідний план і макет скульптури. А ми, громадський комітет, на тому місці, де вона має стояти, встановили пам’ятний гранітний камінь.

У неділю, 5 листопада 2006 року, цей пам’ятний камінь освятили два православні священики. Йшов рясний дощ, але у сквері в центрі міста людей зібралося чимало. Виступаючи з цієї нагоди, тодішній кіцманський мер Богдан Мельниченко пообіцяв, що до 600-річчя міста на цьому місці буде впорядкована центральна площа, на якій стоятиме пам’ятник Кобзареві.

Почалося збирання коштів. На спеціальний рахунок надійшло близько тридцяти тисяч гривень. На той час це була третина вартості скульптури, яку передбачалося виконати із кованої міді та встановити на опорядженому гранітом постаменті.

Люди наші завше відгукуються і підтримують добрі справи. Тисячу гривень пожертвувала відома вишивальниця з Мамаївців, заслужений майстер народної творчості України, заслужена вчителька України Аделя Завадюк. Підключилися школи і навіть дитячі садочки. Великі суми передали Я.Т.Цаприка, О.М.Сухолотюк, С.І.Орлецька, Р.П.Кирилюк, О.О.Клайник, С.Є.Заєць, П.Д.Кожухар та інші.

Громада глибоко вдячна всім, не залежно від того, хто скільки пожертвував, адже кожна гривня, кожна копійка — то підмога у згадану скарбничку.

Але через неприємні обставини тодішньому мерові довелося дочасно піти зі своєї посади і ось уже минають два роки, як про пам’ятник Шевченку у Кіцмані влада майже не згадує.

Правда, новообраний міський голова Сергій Булега не проти того, щоб відкрити пам’ятник Шевченку до 600-ліття Кіцманя. Але каже, що все впирається у великі кошти. Адже роботи, з урахуванням облаштування центральної площі, які колись могли бути виконані за 200-300 тисяч гривень, тепер уже навряд чи вкладуться у півмільйона. Отож отих 30 тисяч гривень громадських грошей також уже мало що вартують.

А проте, якщо нічого не робити, то вартість задуманого проекту стане ще більшою, бо ж інфляція, на жаль, на місці не стоїть.

Кажуть, відомому конструкторові космічних кораблів академіку Корольову належить така фраза: „Хто не хоче нічого робити, шукає причину, а хто хоче щось зробити — шукає засоби”.

Шістсотлітній ювілей Кіцманя — справа не лише міська. Адже Кіцмань не просто місто, а райцентр. І не просто райцентр, а райцентр з далеко не найгіршими, якщо з не найбагатшими, історичними та культурними традиціями, сучасними економічними і духовними надбаннями. Отже, підготовка міста до цієї історичної події мала би турбувати й районну, а також і крайову владу. Тим більше, що може завітають на святкові заходи гості не лише з сусідніх районів Буковини, а й із зарубіжжя.

Не сьогодні-завтра прийматимуться районний та обласний бюджети. Варто би потурбуватися, аби там були передбачені якісь кошти для нашого ювілею, бо чиновники різних рангів полюбляють згадувати про те, що в Кіцмані народилися Сидір Воробкевич, Володимир Івасюк та інші відомі діячі національної культури. То мусимо бути гідними називатися малою батьківщиною цих великих постатей.

Колись, іще за Кучми, свій ювілей відзначала Вижниця. Очікували приїзду Президента, але він не приїхав. Однак міста було не впізнати. Тодішній вижницький мер розповідав, що для підготовки міста до свого ювілею воно отримало із Кабінету Міністрів півтора мільйона гривень! То може й нам звернутися до уряду, запросивши одночасно високих посадовців на наше свято. Приїдуть-не приїдуть, але може щось дадуть...

А може подумати над створенням якогось ювілейного фонду, в якому б акумулювалися кошти наших місцевих меценатів. Бо у нас ніколи не бракувало людей, для яких Бог, Україна і Тарас Шевченко складають найвищі цінності. Треба лише до них звернутися. Наприклад, коли ми встановлювали гранітний камінь на місці майбутнього пам’ятника, приватний підприємець Ярослав Андроник виділив бетонну огорожу і ні про які гроші слухати не хотів. Свою безкорисливу допомогу надали Володимир Сердюк, Георгій Мороз, інші люди, що мають українську душу.

До ювілею Кіцманя залишилося якихось два з половиною роки. Час збігає швидко, а робота не тільки не робиться, а навіть немає конкретного плану того, що і як робити. От і постає майже шекспірівське запитання: „Бути чи не бути пам’ятникові Т.Г.Шевченку у Кіцмані?”.

Мирослав КУЄК,

член громадського комітету

з питань встановлення пам’ятника Т.Г.Шевченку.